вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Аристотель

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) 

Аристотель (384-322 рр. до н.е.)

Давньогрецький філософ і науковець-енциклопедист.

Біографія

Аристотель народився в 384 р. до н.е. в місті Стагирі (Фракія). Батько Аристотеля — Нікомах — був представником роду Асклепідів, в якому лікарське мистецтво було наслідковим. У 15 років Аристотель втратив батьків. Коли філософу виповнилось 17 років, він переїздить до Афін, щоб стати учнем Платонівської Академії, де й проводить наступні 20 років життя. Висловлюються різні припущення про причини його від’їзду: одні кажуть про те, що філософ не був обраний спадкоємцем Платона, інші згадують війну між македонцями й афінянами, яка почалась у 359 р. Але фактом залишається те, що разом з Ксенократом Аристотель переїздить до Ассиси й одружується там з Піфіадою, прийомною дочкою тирана Гермія. У них народжується дочка — Піфіада молодша. Правитель Гермій був не тільки тестем, але й учнем філософа. Після смерті своєї дружини Піфіади Аристотель живе з Герпіліс; у них народжується син Нікомах, якому філософ адресує трактат з етики («Нікомахова етика»). У 343 р. до н.е. Філіп Македонський запрошує Аристотеля стати наставником тринадцятирічного сина Філіпа — Олександра. Після сходження Олександра на престол (336 р. до н.е.) Аристотель повертається в Афіни. У 335 р. до н.е. Аристотель засновує філософську школу, Лікей. Школа називалась перипатетичною, оскільки Аристотель зазвичай проводив заняття, прогулюючись зі своїми учнями („перипатео» по-давньогрецьки — «прогулюватися»). Очолює школу протягом 12 років. Смерть Олександра посилила ненависть афінян до македонців. Звинувачений у безбожжі, Аристотель був змушений переселитися в Халкіду на о.Евбея, «щоб афіняни ще раз не погрішили проти філософії», де й помер у 62 роки.

Основні твори

Трактати з логіки — «Органон» («Категорії», дві «Аналітики», «Топіка» й ін.), «Риторика, «Фізика», «Метафізика», «Про душу», «Нікомахова етика», «Велика етика», «Політика» й «Поетика».

Основні ідеї

Про філософію

Аристотель розрізнює першу й другу філософії. Перша філософія, або метафізика, належить до всього того, що перебуває над природою. Фізика, або природа, складає другу філософію. Природа не співпадає з сущим, оскільки суще стоїть вище за природу. Предмет першої філософії — «суще як таке». Вона вивчає в цілому причини й начала всього сущого. Аристотель називає ці причини вищими, а начала першими.

Про причини

Розглядаючи «суще як таке» в аспекті його причин, Аристотель виділяє чотири першоначала чи вищі причини: форму, матерію, початок руху (причину руху) й мету. Ці чотири начала визначаються виходячи із більш загальних понять можливості й дійсності, двох основих станів сущого. Матерія й початок руху виражають поняття можливості, а форма й мета — поняття дійсності.

Про Бога

Бог Аристотеля – філософський Бог. Аристотель не пантеїст, у нього Бог не розчиняється в природі. І хоча Аристотель говорить про Бога, що «Бог — жива істота» і що життя, безперечно, належне йому, але під життям Бога Аристотель розуміє виключно діяльність його розуму — божественне мислення. Власне кажучи, сам Бог і є чистий діяльний розум, самодостатнє, саме на собі замкнене мислення. Бог Аристотеля — «першодвигун», «остання форма». У «першодвигуні» дійсність співпадає з можливістю, тому він недвижимий, однак сам є джерелом усякої зміни, виникнення й знищення.

Про рух

За Аристотелем, рух взагалі є «актуалізація того, що в потенції вже існує». Один з чотирьох видів руху (які розуміються як зміна в широкому смислі) передбачає прагнення предметів до досягнення «природного місця» — «ентелехії», до повноти здійснення. Причиною всезагального руху виступає «першодвигун», який, за поясненням Аристотеля, приводить у рух все інше так, як рухає, наприклад, предмет любові людину, яка любить. На цьому тяжінні, спрямованості, базується ідея ієрархічно (за ступенями досконалості) побудованого світу в Аристотеля.

Про душу

В своєму трактаті “Про душу» Аристотель визначає душу в системі понять своєї метафізики: «Слід вважати душу суттєвою формою фізичного тіла, яке має життя в потенції, а субстанція як форма є ентелехія. Душа, таким чином, є перша ентелехія фізичного тіла, яка потенційно має життя». Всі речі — сплав матерії й форми, матерія — це потенція, в той час як форма — це ентелехія, або акт. Душа як «ентелехія тіла» складає форму, яка рухає матерію, змінює й формує її. Найнижчий род душі — душа рослинна, яка, будучи обмеженою здатностями харчування й відтворення, належна рослинам. У тварин сюди долучається душа, яка відчуває, яка разом з тим здатна мати бажання, а частково й рухатися. На сам кінець, у людини до всього цього долучається розум.

Про мораль

Душа, за Аристотелем, потребує особливого піклування й удосконалення. Він розвиває вчення про моральнісність як про «похвально здобуту якість душі». Душа етично доброчесна в тій мірі, в якій практичний розум оволодіває афектами. Доброчесність — це «порив до прекрасного, поєднаний із міркуванням». Чесноти розумної частини душі здобуваються шляхом навчання, а етичні — шляхом виховання. До доброчесності слід віднести, по-перше, вибір правильних засобів і, по-друге, слідування добропорядній меті - правильному предмету бажання.

Про щастя

Аристотель вважає, що єдино гідною людини метою, яка веде її до блага, до щастя, є вдосконалення особистості. Благо людини полягає в діяльній праці душі й розуму, згідних з доброчесністю. Даремно, продовжує Аристотель, нам радять обмежитися тим, що скінченне й співмірне людині, смертній істоті. Потрібо вимірювати себе мірою безсмертного й божественного, жити, орієнтуючись на найблагороднішу частину нашої душі. Людина щаслива в тій мірі, в якій вона сама цього схоче. Наскілько вона здатна до осягнення буття без пристрасті, настільки вона й щаслива.

Цитати

Бог, на загальну думку, належить до причин і є якийсь початок.

•••

А саме, початок і перше в речах не схильне до руху ні саме по собі, ні привхідним чином, а саме викликає перше – вічне і єдине – рух.

•••

У кругового руху немає ні початку, ні кінця — немає в ньому самому.

•••

Природа якісної зміни речі і її виникнення — одна і та ж.

•••

Чи не тому зміна однієї речі на іншу буває безкінечною, що знищення одного — це і є виникнення іншого, і виникнення одного — це знищення іншого?

•••

Здається, що пізнання душі багато сприяє пізнанню будь-якої істини, особливо ж пізнання природи. Адже душа є як би початок живих істот.

•••

В душі людини існує частина, притаманна певному щаблю людського розвитку, але частина, що не виникає і не підлягає загибелі. Частина ця — розум.

•••

Розум приводиться в рух предметом думки.

•••

Мудрець не тільки знає наслідки принципів, але і володіє істинним знанням самих принципів.

•••

Мудрість створює щастя, тому що, будучи частиною чесноти в цілому, вона робить людину щасливою від володіння чеснотою і від діяльного її прояву.

•••

Щастя не в тому, щоб знати, з яких речей воно складається, а в тому, щоб здійснювати їх.

•••

Подібно до того, як на Олімпійських змаганнях вінки отримують не найкрасивіші і сильні, а ті, хто бере участь в змаганні (бо переможці бувають з їх числа), так і в житті прекрасного і благого досягають ті, хто робить правильні вчинки.

•••

У той же час щастя — це щось спільне для багатьох, адже завдяки свого роду навчанню та ретельності воно може належати всім, хто не скалічений для чесноти. 

•••

Справжній державний муж також, здається, найбільше піклується про доброчесність, бо він хоче робити громадян доброчесними і законослухняними. 

•••

Порядність і порядна людина – це той, хто задовольняється меншим від того, на що має законне право.

•••

Моральна чеснота — це підвалини, які обираються нами свідомо.

•••

Дружба людей гідних — це їх взаємна любов один до одного.

•••

Дружба кращих людей спирається на чесноту, дружба більшості — на вигоду, а у людей грубих і пересічних дружба залежить від одержуваної насолоди. 

 

Література:

1.Аристотель, Соч. в 4-х томах, Изд-во «Мысль», М., 1981 2. Аристотель, «Этика», Изд-во АСТ, М., 2002 3.Д. Антисери и Дж. Реале, «Западная философия от истоков до наших дней», Изд-во «Пневма», СПб, 2001