Підтримуємо Україну у ці важкі для нашої країни дні

вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ/Нивки

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • І.-Франківськ
  • Кам'янець–Подільській
  • Київ/Нивки
  • Київ/Поділ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Ти вже є!

Автори: Олександра Канафоцька

Все думаєш, як тобі збутися? Бу-ти? 

Послухай, ти вже є! 

Невловне для вуха торкається серця.

Чуєш? Ти вже є! 

Ти є — як величезна (на кілька парсеків!) хмара попелу наднової, в якій саме зараз (!) народжуються нові планети. (І в твоїх теплих пальцях, до речі, — атоми із древньої зорі, що вибухнула мільярди років тому. Ці ж атоми – у шелесткій траві, у всіх людях, яким більше не хочеш писати, у кільцях Сатурна та у ґаджеті, з якого читаєш цей текст). 

Ти вже є — як маленька мурашка, що несе величезну соломинку. 

Ти вже є — як атом, що чомусь не розпадається на частки. (Чому, чому цей атом тримається купи? Звісно, заряд протонів у ядрі точно протилежний заряду електронів, але ж чому, чому це так? У дивовижному світі ми живемо, правда? І диво дивне — це ти — ну вже хоча б тому, що твої атоми так незбагненно тримаються купи, а ти сам(а) — острівець задивленої у зорі матерії, матерії, що сміється і плаче, і намагається зрозуміти, звідкіля ж усе це взялося, і куди йде, і як тобі бути, і як тобі збутися....) 

Але ти вже є! 

Ти є, як розкуйовджені хмари, що летять за вітром, а потім у космічному танці сніжинок із тихим дзенькотом опускаються нам на рукава, аби за мить стати водою. Тануть крихітні візерунки, але ніщо на світі не може скасувати факту, що вони були, бо все, що було — то вже назавжди.

Ти є, як захід сонця від якого небо стає живим полум’ям. 

Ти є, як Земля, що летить крізь простір, мов блакитний корабель, і несе нас у своїх долонях. 

Ти є, як срібляста рибина, що пливе вверх по течії, долаючи круті пороги, аби повернутися до місця, де вперше побачила світ, і дати нове життя.

Ти є, як ліхтарі, від яких по вологому асфальту розливається золото. 

Ти є, як гомінкі птахи, що долають тисячі кілометрів, вертаючись додому. 

Ти є, як море анемонів навесні, що сяють у сонячному світлі, і здається, що то не квіти серед зелені, а зоряне небо під ногами. І цими квітами усміхається Земля! 

Ти є, як чорна діра у серці нашої галактики, Стрілець А*, що через неї Чумацький Шлях постав і тримається купи.

Ти вже є, як кокос, що перепливає безмір океану, аби прибитися до піщаного берегу і прорости пальмою назустріч небу.

Ти вже є, як дзюркотливий струмок, що несе свою іскристу воду до річечки, поки на ньому танцюють сонячні промені. 

Ти є! Ти є! Чуєш, ти ж уже є! 

Послухай, Всесвіт співає! Співають космічні туманності та крихітні атоми. Співають мурашки і хмарини. Співає захід сонця, співає Земля, співають рибини, ліхтарі, анемони, співають птахи та чорні діри. Співає сніг, багатоголосим хором співає Усе, а що не почує вухо — те вловить серце, пригадуєш? 

Співаєш і ти. Так-так, і ти співаєш. Ти співаєш, навіть коли плачеш, навіть коли не маєш сили плакати, навіть коли вкотре хочеш померти. Ти співаєш нечутною для вуха музикою – співає у грудях твоє буремне серце. Ти співаєш, бо комусь на світі тепліше, коли твої очі всміхаються. Та чорт забирай, можливо, твої усміхнені очі комусь життя врятували, а ти не знаєш — і не знатимеш ніколи. 

Ти співаєш, навіть якщо не чуєш власного співу, навіть коли твій світ — холодна і тяжка німота. Ти співаєш, навіть коли ні на що вже не сподіваєшся. Ти співаєш, бо ти є, і ніщо на світі не може скасувати того факту, що ти був (чи була), бо все, все на світі поєднано золотими нитками, що йдуть крізь час і простір. Бо саме ти одного разу зрониш у випадковій розмові слова, що мандруватимуть із вуст в уста ланцюжком крізь сотні сердець та змінять життя людини, яка прийде на світ тисячу років потому, а ти цього не знатимеш, ніколи не знатимеш, і вона про тебе ніколи не знатиме. 

А звідки до тебе примандрували твої думки? Хто снував їх тисячу років тому, хто осмислював, пропускав крізь себе, і випадково передавав далі? 

Ми навічно вплетені у симфонію Всесвіту, бо що трапилося – то, як сніг, назавжди. А ми трапилися. 

Чуєш, ти вже співаєш! Тож — співай гучніше. Співай так, як можеш тільки ти. Співай через усмішку, яку ти даруєш перехожим. Співай через сумлінну працю. Співай через недолугу творчість. Що ти завжди хотів (хотіла) написати / вишити / зіграти? Який дарунок для Всесвіту вже проростає молитвою у твоєму серці і хоче побачити світ Божий? Дозволь йому відбутися. Світ трагічний за визначенням. Кожен, хто народився, приречений страждати. Але ж... І світло є, і воно усюди, воно у нас. І ми можемо світити іншим, світити собі ж, як ліхтарі беззоряної ночі, так, оті ліхтарі, чиє золоте світло розтікається мокрим асфальтом. 

І не важливо, наскільки смішними чи мізерними здаються нам наші звершення. Головне — робити. Бо ніколи не знаєш шляхів, якими піде те, що ти робиш. Ти публікуєш у себе на сторінці недолугий вірш і паленієш від сорому, а хтось його прочитає — і зрозуміє, що не однісінький-один у своїх переживаннях, зрозуміє, що є на світі людина, що відчуває чи думає подібно, і день стане світлішим. І його очі усміхнуться комусь, а тоді…

Ми всі прозорі, ми поєднані золотими нитками, і ніколи не знаєш ані пункту призначення, ані справжньої вартості того, що робиш. Звершення проходять крізь нас, як приручені блискавки по дротах, тож роби! 

Співай через дію, співай через проявлену доброту! Співай гучніше! Бо твоя пісня — один із голосів у безмежному багатоголоссі Всесвіту. І коли вона лунає на славу – пісня цілого Всесвіту стає довершеною.