Поки ми живі

Автори: Анна Хома (Харчевська Ганна)

Що я роблю? Сиджу і пишу.

Киця спить біля мене на стільці поблизу батареї. Вона знає, де тепло.  Вона починає багато спати з наближенням холодів. Коли в людей зростає рівень депресії, тоді в киць зростає кількість сну.

Їй не треба ходити в барбершоп, щоб підправити свої вусики, вона гуляє, де сама забажає, і я погоджуюсь із нею, моє психічне здоров’я залежить тільки від мене: ким я себе оточу, з ким я проводитиму дні і ночі, скільки перебуватиму наодинці із собою, скільки часу дозволю я собі витратити на себе, на свої забаганки, на своїх повітряних зміїв. Ну і звісно - скільки спатиму.

У барбершопах часу проріджують наші кучері і фарбують їх у сивий колір, ми лякаємося цих барберів, нам часом хочеться позмагатися з часом, але ми завжди програємо, напевно тому, що боїмося повірити у його скінченність. Боїмося побачити вдалині перед собою фігуру смерті, яка стоїть і чекає на всіх нас, її не можна обійти, обдурити, від неї не можна сховатись, і заплющити очі теж не варіант, бо в глибині душі ми всі знаємо, що нікуди не подінемося з цього літака. Наше життя скінченне і крапка.

Смерть тримається свого посоху і кривиться в посмішку. Я її розумію. Нас багато, а вона одна. І оте вічне людське бажання безсмертя викликає в неї цю гірку посмішку.  

Але в нас є могутній покровитель. Він літає, вирує, буяє, пильнує за всім живим і не збирається здаватись. Усе живе в світі підпорядковане йому.

Звати його Життя.

Так вони і стоять одне навпроти одного мільйони років, а між ними, бруком чи гостинцем, лісовою стежкою чи битим шляхом рухаємося ми, з точки народження і до точки небуття.

Коли прийде наш час, ми полетимо в Рай чи в Пекло, або канемо в магічну лету, або нас понесуть у вирій, або дадуть нам ще одне тіло, може навіть не людське.

Є багато варіантів нашого життя після смерті, багато міфів і легенд, де котяться дивні горошини, які треба проковтнути, щоб дати світу нове життя.

Але що б там не було, тут ми живемо один раз.

В цьому тілі цю долю ми проживаємо лише раз.

І це страшенно бісить. І породжує екзистенційні запитання, на які нема відповідей.

Що я можу зробити з цими глобальними проблемами існування людини? Як з ними впоратися? Як відважитися і заглянути у вікно в нікуди? Як осягнути й увібрати в себе цю сутність невічного життя? Як прожити його так, як належить?

І кому належить моє життя? Мені? Оцій піщинці на дорозі світобудови? Оцьому пороху міжгалактичного простору? Ким я є у горнилі долі? Вершительницею своєї волі чи виконавицею чужої? Чиєї? Бога? Генів? Інопланетян?

Що змушує життя тривати, щоб потім згинути ні за цапову душу? Де сенс цього всього? І чи є він насправді, чи може його просто видумують, бо так легше, безпечніше, безболісніше? Так простіше летіти у ту чорну диру за незбагненний горизонт подій…

Лише усвідомлення того, що ми смертні, знімає вічні кайданки страху і робить життя більш насиченим і цінним. Я б сказала – ціннісним, вартісним уваги і поваги.

Коли я розумію, що попереду смерть, тільки тоді я починаю по-справжньому жити, а не проживати своє життя, наважуюся бути, а не здаватися, і все довкола набуває зовсім іншого сенсу, глибинного, несуєтливого, чуттєвого і дорогоцінного.

І тоді я починаю кричати на повний голос і дихати на повні груди. Бо все колись закінчиться. Стосунки, любов, натхнення, біль і самота. Усе це не вічне. А з погляду мільйонів років – практично мить.

Якби можна було зрозуміти цю мить, то напевно можна було б пізнати таємницю життя і смерті.

Тому я б придивилася до цієї миті уважніше.

Бо що таке вічність, як не сукупність миттєвостей? І що таке всесвіт, як не сукупність найменших його часточок?

Я б почала з дрібниць.

Роздивилася б молекули кожної душі під мікроскопом, ознайомилася б з праклітинами психічного океану, з його доленосними первісними інстинктами – передвісниками і причинами наших вчинків, зі складовими деталями нашого підсвідомого  - диявол кажуть в них криється, в цих деталях, або все ж таки істина? Навіть найменші, вони не можуть бути відкинуті як неважливі, маленькі пробоїни топлять величезні кораблі, маленькі сніжинки, як колись поодинокі голоси «руського миру» на Донбасі, створюють велетенські лавини, маленькі проблеми накопичуються і руйнують цивілізації.

Якби можна було зрозуміти, з якого тіста зліплена кожна душа,  то можна було б спекти з цього тіста зрілу особистість, яка щохвилини реалізовує своє право жити і бути, яка рухається, як моя киця – плавно, а не кострубато, і йде спати, коли відчуває наближення холодів або депресії.

Бо киця знає, що вона киця, а не чийсь придаток.

Тому єдиний відомий мені спосіб жити і вижити в цьому світі,  – це бути собою, як би страшно це для декого не звучало. Дозволити собі бути собою не означає – бути каменем спотикання для когось, чи листком, відірваним від дерева, без роду і племені, це зовсім не означає не стримувати свої антисоціальні імпульси і бути психопатом, ні.

Бути собою – це усвідомлювати свої бажання, поривання, страхи і комплекси, навіть оті, найгірші, щоб на їх основі творити себе більш цілісно, бути самим собі Олімпом, Герою і Зевсом-Громовержцем, а якщо треба - переписати свою невдалу історію заново. Кажуть психологи, що це можливо. Поки ми живі.

Що можливо змінити свій життєвий шлях, намалювати новий план, вибирати кожної наступної миті – бути собі фараоном чи рабом, кожен має право вчиняти по волі своїй, кажуть вони, вчиняти так, як дозволяє йому власна самість, чи якщо хочете – душа, Бог або підсвідомість.

І не має суттєвого значення, як ви це назвете.

Має значення на мою думку одне: жити. Всупереч смерті. По-своєму. Незважаючи на.

Віднедавна я дозволяю собі бути такою. Не контролювати ситуацію. Відпускати її і просто жити.

Це тяжко, але це можливо. Я так думаю. Я вірю в це. Вірю, що можна бути собою і жити добре вже сьогодні, бо жити тільки вчорашнім чи тільки завтрашнім – гріх. Думаю, про це мали б казати у всіх церквах. Живіть своїм життям. Вірте в себе. Рухайтеся до своєї мети. А не – «покладіть всю надію на Бога».

Думаю Бог, коли створював нас, не чекав, що ми будемо завжди і всюди покладатися на Нього.

Думаю, Він мав задум, що ми будемо користуватися своєю свобідною волею наповну. А не наполовину чи чверть.

Думаю, Він хотів побачити нас у всій красі, у всій силі своєї душі, у всій нашій правді. Якою б гіркою вона не була. 

Думаю, Він вірить в нас набагато більше, ніж ми в нього.

Думаю, нам треба повчитися в Бога віри в себе. 

То про неї колись писав апостол: робіть свої дороги прямими і широкими і по вірі вашій хай буде вам…

Але це не точна цитата. Я давно не читала Біблію, давно не була в церкві, давно не бачила, як прилітають бузьки весною.

Зараз я якраз шукаю свою дорогу і сподіваюся – до весни знайду.  А якщо ні, то буде ще одна весна. Життя ж не закінчується, поки ми живі…