«Краєвиди дорогою до вулкану»

Автори: Ігор Хрипливий

Коли роздумую про мужність бути, у моїй голові одразу ж виникають два образи, які, мов упертий водій, що за будь-яку ціну хоче випхати своє авто з непрохідного бездоріжжя, допомагають штовхати мою думку далі. Перший – людина, яка, намагаючись вижити під пресом радянського соціалізму, змушена існувати з постійною оглядкою на партійну ідеологію; яка, спостерігаючи з узвишшя своєї боязливої невизначеності розпал конфлікту між марксистсько-ленінським закликом (подеколи аж надто відверто маніпулятивним) та власними життєглядними установками, по-зрадницьки змушена примикати на сторону нападницької ідеологічної пропаганди, а не до відчайдушної опозиції здорового глузду. Жити з оглядкою на думку тих, кому не віриш, мов закривати очі у непроглядній темряві з надією, що хоч так стане світліше. Цей жаский вакуум правди – пекло, у якому розум, розтягнутий між двох ганебних стовпів – замкнутості та надмірної підозріливості, – врешті-решт починає втрачати будь-які смислові орієнтири й сумніватися у тому, що фактично перебуває поза межами усіляких сумнівів, і навпаки – бути категоричним там, де єдиними доречними речами є сумнів та заперечення.

Другим же образом, який приходить на думку є Фродо Бегінс – карлик з толкінівського легендаріуму та один з ключових персонажів трилогії «Володар Перснів». Попри відсутність будь-яких бойових навичок, видатного розуму та брак географічних знань це низькоросле створіння (гобіт) покидає мирне безбідне, а відтак доволі комфортне життя у рідному Ширі заради майже безнадійної мандрівки в один кінець. Подорож до Ородруїна (єдиний вулкан його світу) стає для Фродо обов'язком не тому, що у нього немає вибору, а тому, що він не бажає перекладати цей тягар на плечі інших (а як про мене, то змога брати на себе відповідальність якщо й не перша сходинка до справжньої мужності, то вже точно її невіддільна складова). Мені подобається думати про Фродо як про дюрерівського рицаря, який попри спокуси диявола та постійну неуникну тривогу смерті вибирає сам провадити свого коня шляхом, який відкритий лише його спокійному погляду воїна, що не просто вирішив бути, а саме наважився.

Сказане можна підсумувати до такого висновку: аби бути потрібно а) навчитися користатися власним розумом без керівництва зі сторони та б) мати мужність не пасувати перед відповідальністю. Якщо ж задуматись над цим дещо глибше, то вийде, що неможливо наважитися просто бути, а лише бути наперекір: наперекір страхам, деспотизму, спокусам, тривозі, яка щораз міняє форму, як тільки намагаєшся придивитись до неї уважніше. З будь-якого з цих протистоянь неможливо вийти неушкодженим. Видобування себе з темряви інерції – важкий і болючий процес. Це шлях неусипної пильності та інтелектуальної дисципліни. Якщо це так складно, то чи варто на нього ступати взагалі? Це питання саме собою виникає на цьому етапі роздумів. Враховуючи ліміт у 6000 знаків, відповідь на нього стане завершенням цього есе, але аж ніяк не кінцем того клубка думок, який тільки починає розмотуватись.

Отже почну дещо здалеку. Відомо, що четверта неділя по Великодні у Православній та Греко-Католицькій церквах вважається Неділею Розслабленого. Це відома біблійна історія про хворого чоловіка, який 38 років пролежав в Єрусалимі біля Овечої купелі. Овечою купіллю, що на івриті звучить як Віфезда, тоді називали наповнений водою басейн у якому мили тварин (переважно овець, звідси й назва) перед тим, як привести їх у храм для жертвоприношення. За легендою, ангел щороку  сходив на цю купіль, після чого вода у ній ставала цілющою. Розслаблений майже сорок років пролежав біля цього басейну, сподіваючись, що хоч хтось допоможе йому дістатися до води у потрібний момент та зцілитися, але цього все не відбувалося. Так тривало доти, аж поки Ісус не прийшов до Єрусалиму і зі словами «Встань, візьми ложе своє і йди» не дарував йому зцілення.

Я люблю цю біблійну історію, оскільки бачу у ній не черговий факт фантастичного зцілення, а волію трактувати її як притчу про велике таїнство відокремлення буття від безконтрольного (який не спрямовується свідомістю) хаосу стихійності та рефлексії. До зцілення на розслабленому не було жодної відповідальності як її не може бути на сплячому, який займається хіба тим, що бачить сни. По суті, до моменту зустрічі з Христом його просто не існувало. На це доволі чітко вказує той факт, що жоден з євангелістів не озвучує його імені. Слова  Хворий, Розслаблений чи Немічний умисно подаються нам як власні назви, оскільки до зцілення все, що ідентифікує цього чоловіка – це стан повної безпомічності.

Що ж відбувається після зцілення? Найперше, чоловік підіймається на ноги заявляючи, що тепер він на рівні з усіма іншими, а по-друге, порушує юдейський закон, коли бере до рук своє ложе у суботу, яка вважається священною і будь-яка праця у цей день є забороненою. Цей мовчазний протест символізує його рішучість самому керувати своїм життям замість того, щоб довіряти його волі натовпу.

Хоча чоловік й отримує зцілення, та чи стає його життя від цього легшим? Навряд. Навпаки, наважившись бути, а не просто продовжувати зливатись із ландшафтом Віфезди аж доки та зовсім не поглинула б його, як і тисячі жертовних овець до нього, він ступає на шлях самоствердження, який всіяний випробуваннями як духу, так і тіла. Юдейський осуд – лише перший короткий анонс усіх тих труднощів, які чекають на нього попереду, а попереду у нього немало-небагато – завоювання власного Імені. Під Іменем я не маю на увазі набір літер, які можна було б використати у звертанні, а ту рису особистості, яка перебуває поза нашим соціальним класом, расою, релігією, фінансовою успішністю чи фізичними можливостями; ту рису, яку стоїки називають внутрішньою свободою.

В історії про оздоровлення розслабленого є ще один цікавий момент, на який хочу звернути увагу. Зцілення відбувається, коли хворий перебуває у віці 38 років. Ця цифра є знаковою, оскільки саме стільки єврейський народ блукав пустелею після виходу з єгипетської неволі аж поки серед них не помер останній раб. Як на мене, наважуючись бути, ми також покидаємо той вид рабства, який є не стільки творінням нашої інтелектуальної некомпетенції, скільки браком мужності та рішучості. Чи після цього життя стає легшим? Ні, але принаймні воно стає дійсно життям, а не інертною рефлексією. До всього, наважуючись бути, ми тим самим знаходимо у собі мужність визнати й факт свого небуття. Власне, це визнання і є отим символічним ложем, яке потрібно взяти до рук перш ніж починати шлях. Воно мусить бути з нами, як постійне нагадування того безсилля, яке ми добровільно допускаємо у своє життя кожного разу, коли втрачаючи відвагу користуватися власним розумом, залишаємося у тихому Ширі замість того, щоб віднайти себе справжніх у самісінькому серці вулкану.