вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Буття з і буття від

Автори: Богдан Бень

Відбулося і збулося. Два майже тотожні слова означають кардинально протилежне. Відбуватися — це як відходити від буття. Часто про щось формальне кажуть, що воно відбудеться, або відбулося, ніби наголошують на завершенні, полегшено зітхають, як от у підсумковому прес-релізі чи звіті, коли ще одна формальна урядова або грантова зустріч нарешті закінчилася. Ніколи не скажуть про таку зустріч, що вона збулася. Збувається натомість чудо. Або мрія... Вона ж — ніколи не відбувається.

Префікси тут влучно передають зміст розрізнення — буття з і буття від. Перше філософи назвали б автентичним буттям, друге — формальним існуванням, часто узалежненим від суспільства та суспільної думки, як от у гайдеґерівському аморфному das Man (міркування з натовпу) чи емерсонівському man thinking (міркування з суспільної ролі).

Втім, про автентичність та звернення до себе було сказано вже багато починаючи принаймні від Сенеки, або й від самого Сократа. Настанови пошуку себе важливі, але видаються мені тільки напівплідними, якщо не повернути дискурсу навспак і не глянути, окрім самої людини, також і на її ставлення до світу, в якому вона має збуватися.

Українське “збуття” та “відбуття” тут вдало наголошують не стільки саме буття як два способи ставлення до світу: буття з, або буття від.

Відбуття нагадує постійну втечу, засновану на страху чи тривозі, неспинний біг від світу. І тут вже можна скільки завгодно наголошувати на пошуку себе, на своїй унікальності, індивідуальності, змінювати середовища і виходити із зон комфорту. Все це засадничо втеча. Якщо людина не поєднує себе ні з чим у світі, якщо вона не готова визнати себе частинкою цілості, заради якої жертвує все життя чи в одну мить жертвує життям, то однаково переживатиме лише відбуття, постійне відкидання “брудного світу” у власному замилуванні. Соціальним проявом такого масового відбуття, з яким мені довелося найчастіше зустрічатися, стала соціальна критика, популярна особливо в академічному і блогерському середовищах — прагнення деконструювати підвалини сучасного ладу, розкритикувати нечисленних дієвців за хибну свідомість чи задавнений романтизм. Байдуже, що окрім шестизначної цифри переглядів, вкраденої у розкритикованого фільму, над яким працювали творці, критик нічого не здобуває і нічого не залишає після себе.

Збуття натомість вимагає чогось після “з”. З чим або з ким можна бути. Сама по собі людина не може збутися, ба навіть не може вважатися гравцем, а щонайбільше окремою фігурою на полі гри. Людину можемо пізнати не стільки з того, ким вона є сама по собі, як з того, до якої цілості вона входить, заради якої живе. І тут вже не так важлива чіткість самої назви, як готовність віддавати себе повністю у власних духовних вправах, у політичних справах чи, хоча б, у своєму щоденному найменшому служінні для найближчих.

Як розрізнити буття від та буття з, якщо ще рано оцінювати плоди, якщо самі себе хочемо перевірити на тільки-но початому шляху? Одна зі спроб — описати свою релігію та республіку. Як їх уявляємо? Релігія, означаючи дослівно “відновлення зв’язку”, вказує на те, з яким богом людина пов’язує своє життя, а, отже, якою вона прагне бути. Республіка, означаючи дослівно “спільна справа”, вказує на те для кого людина служить. Розмиті відповіді з популярних тепер “громадянин світу” і “персональна релігія” або ж загальні означення, як от “українець” і “християнин”, тут не допоможуть або поможуть мало. Де конкретно громадянин, як і коли; релігія в який спосіб і на яких засновках? А якщо українець, то що робиш для такої республіки, рівно ж як і для свого християнства?

Тож самозбуття вимагає самозабуття у більшому. Людина, хоч і автономна та вольова, але насамперед частинка природи, суспільства, Бога. Вольовий аспект вказує на те, що служіння зовсім не повинно бути сліпим виконанням якогось наказу. Вся складність полягає в тому, щоб власним рішенням фокус уваги перенести із самого себе на те, що поза і понад нами, що ми любимо і в що поринаємо “усім серцем, усією думкою і усією силою своєю”.

Найкращий приклад такої волі, з’єднаної з любов’ю, — це, звісно, діти. Найменший із моєї родини, Ілля, любить бавитися сам. Маючи багату уяву він, можливо, як і я колись, уявляє собі, що ліжко — це дворівнева фортеця, прямокутний брусок — то вагон, підлога — поле битви, на яку вміщається дві армії по десять тисяч солдатів, а сам він — один із командирів. Він у грі цілком, і тут вже нема різниці між Іллею та командиром, між грою та реальністю, між роллю та сутністю. Зникають маневри для деконструкцій, якщо людина присвячує себе справі так самовіданно як дитина грі.

Ще інший приклад буття з — це давні народи, які, маючи менше об’єктивних матеріальних і технологічних можливостей, водночас були вправнішими у служінні, бачили світ значно далі. Звісно, скажуть критики, про той час ми знаємо надто мало, аби сказати напевне. Джерел збереглося обмаль: привідкриваючи завісу минулого, вони все ж залишають для нас темну картину реальних життєвих сенсів, яку складно побачити за загальними формами і залишками побуту. Тому для пошуку духовного життя в минулому радше звертаємося до історичних і навіть фантастичних романів, аніж до наукових монографій. Але навіть якщо напіввигадані, від того ті світи нітрохи не втрачають своєї цінності, як і не втрачають своїх шансів на повернення в сполученні з сучасними матеріальними здобутками. Віддане до нестями служіння Спартака, описане Рафаелло Джованьйолі, містичний дух суспільної і цивілізаційної єдності старого Середзем’я у Джона Р. Р. Толкіна, або ж трансцендентна злука із Природою та Господом у реконструкціях тисячолітніх руських молитов колективом "Слово і голос." Дар любові, що прямує від людей у їхньому служінні, об’єднує всі ці світи; тоді як вимога, завуальована слабкими під деструктивну критику, — це гасло відбуття, означене постійним пошуком любові замість того, щоб самому бути її джерелом.