Підтримуємо Україну у ці важкі для нашої країни дні

вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ/Нивки

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • І.-Франківськ
  • Кам'янець–Подільській
  • Київ/Нивки
  • Київ/Поділ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Фома Аквінський


Фома Аквінський

(1224-1274)

Середньовічний теолог і філософ, один з найкрупніших представників схоластики.

Біографія

Св. Фома народився в сім’ї відомого італійського феодала графа Ландольфа поблизу містечка Аквіно в Неаполітанському королівстві. Батьки Фоми призначали йому духовну кар’єру, розраховуючи, що він стане аббатом монастиря Монте Кассіно, наймогутнішого в цій частині Італії. Там він і виховувався з п’яти років. Незважаючи на вимоги сім’ї, Фома не схотів залишатися в бенедиктинському монастирі й у 1244 році вступив до цілком нового ордену – домініканського. Після навчання в університеті Неаполя він вирушив до Паризького університету, де й зустрівся зі своїм майбутнім учителем – Альбертом Великим. Разом з Альбертом Фома провів чотири роки в Кельнському університеті. Потім почався період мандрувань Фоми (за традицією домініканського ордену). Він відвідав найкрупніші університети Риму, Болоньї, Неаполя. Близько десяти років (1259-1268 рр.) він знаходився в Римі при папському дворі, де закінчив розпочатий ще в Парижі твір «Сума проти язичників» (який також називають "Філософською сумою"). Відновлення латинського аверроїзму спонукало Папу направити Фому в Паризький університет. Нікчемність усього мирського, в тому числі своєї роботи, відкрилась Аквінату перед смертю, її незбагненною таємницею й очікуванням зустрічі з Богом. 7 березня 1274 року на шляху в Ліон Аквінат помер у віці 54 років. Після смерті йому було надано титул "янгольський доктор", а в 1323 році рішенням папськой курії він причислений до лику святих римсько-католицької церкви.

Основні твори

«Філософська сума (про істинність католицької віри проти язичників)» (1261-1264)

«Сума теології» (1265-1273)

Основні ідеї

Про філософію

Фома Аквінський перший спробував ясно описати різницю між філософською рефлексією й теологією. Є два різновиди знання – природне (філософське, наукове) і надприродне (знання через віру – благодать). За Фомою Аквінським, філософія як школа природного споглядання є важливим елементом, необхідним для повного розвитку людської природи.

Про філософію буття

Серцем філософії св. Фоми є метафізика, філософія буття. В кожному бутті він розмежовує сутність (essentia) і існування (esse). Для нього кожна річ через існування дотикається Бога. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. В ньому немає різниці між сутністю й існуванням, тому що сутність цього дещо є існування (essentia = esse). Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Фома називає Богом.

Відношення Бога до світу

Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі й усе пронизує: "Бог є існування всього не за сутністю, але як причина". Сама філософія відкриває нам присутність Бога абсолютно в кожній речі в якості джерела існування. Бог є те, чим "ми живемо, рухаємося, існуємо". Бог, який знаходиться в глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка не може бути осягнута.

Про щастя

Бог як шлях, істина й життя ототожнюється Фомою Аквінським зі щастям: "Бог за своєю сутністю є щастям, яке не належить нічому іншому". Ніхто за своєю сутністю не може бути щасливий, але може бути щасливий тією мірою, якою він наближається до Бога, тобто до Того, Хто є самим щастям.

Про людину

Людина, на думку св. Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини – розуміти й діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо – Бог.

Про свободу людини

В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум – причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучи до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна – вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло

Для Фоми Аквінського витоки фізичного й морального зла – можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло – в непідкореності Богу, втраті зв’язку й пам’яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання

Фома Аквінський визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини – від найнижчих до найвщих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують в чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

Про пристрасті

У Фоми Аквінського мова йде про те, щоб вірно зрозуміти природу пристрастей і пізнати те, чим вони є по відношенню до тієї невимірно багатої й таємничої цілісності, якою є людина і її природа. Згідно з Фомою, пристрасті не належать до сфери розуму. Для нього існує тільки дві розумові, дві духовні здібності – інтелект і воля. Пристрасті, бажання, емоційні переживання знаходяться у позарозумовій сфері людини, в тій сфері, яку мають як люди, так і тварини. Це та галузь, над якою повинна головувати освячена інтелектом воля.

Про любов

Любов, стверджує Фома Аквінський, в основі своїй завжди є пристрастю й стає істинною любов’ю в тій мірі, в якій вона перетворюється актом волі, і з пристрасної любові переходить у любов духовну. Фома розмежовує любов на два роди. Перший, нижчий, – це любов-жага, в якій завжди є прагнення до нашої вигоди, прагнення до відшкодування наших недоліків. Істинна любов ґрунтується на прагненні встановити єдність між любимим і тим, хто любить без роздумів про те, чи принесе це який-небудь зиск чи ні. Цей пошук істинного добра в приязні Фома називає дружньою любов’ю.

Цитати

Познание истины двояко: это либо познание через природу, либо познание через благодать.

•••

Для спасения человеческого было необходимо, чтобы сверх философских дисциплин, которые основываются на человеческом разуме, существовала некоторая наука, основанная на божественном откровении; это прежде всего необходимо потому, что человек соотнесен с Богом как с некоторой своей целью.

•••

Мы полагаем Бога как первоначало не в материальном смысле, но в смысле производящей причины; и в таковом качестве он должен обладать наивысшим совершенством.

•••

Бог есть первопричина всех вещей как их образец.

•••

Бог не нуждается вовсе в образе и не имеет его в Себе. Бог действует в душе без всякого средства, образа и подобия. Он действует в основе, куда не достигал никогда ни один образ, кроме Него Самого, кроме Его собственной сущности.(с.30,1)

•••

Бог есть само благо и красота.

•••

В божественной премудрости пребывают предначертания всех вещей, каковые мы называли идеями или образцовыми формами в уме Бога.

•••

Самый порядок, существующий в вещах, которые так сотворены Богом, обнаруживает единство мироздания.

•••

Зло, состоящее в несовершенстве действования, неизменно имеет свою причину в несовершенстве действующего лица. Однако в Боге нет никакого несовершенства… Поэтому зло не может быть возведено к Богу как к своей причине.

•••

Человеческая душа, именуемая интеллектом или умом, есть нечто бестелесное и самосущее.

•••

Чувственная душа не осуществляет какого-либо собственного действия через самое себя, но всякое действование чувственной души принадлежит сочетанию души и тела.

•••

Человек есть не только душа, но нечто, составленное из души и тела.

•••

Не форма определяется материей, а скорее материя формой; в форме надлежит искать основание, почему такова материя, а не наоборот.

•••

Бог именуется прекрасным как причина мировой гармонии и ясности.

•••

Телесное зрение есть начало чувственной любви, и подобным же образом созерцание духовной красоты есть начало духовной любви.

Література

1. Антология мировой философии. Т.1, Ч.2. — М., «Мысль», 1969

2. Символ — Париж, 1995, № 33

3. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., «Мысль», 1982 .