Тремтіння воскової палички
На тренінгах із командоутворення для розвитку довіри у колективі практикують вправу «воскова паличка»: двоє людей стають у парі, і один із двох має завданням розслабитись і впасти в обійми іншого, не маючи жодних гарантій своєї безпеки, окрім довіри до партнера.
Ця вправа показує не лише справжнє ставлення людей, що працюють пліч-о-пліч, один до одного, але і те, наскільки щільно заплутана наша внутрішня свобода у павутині страхів, невпевненості, недовіри, неспроможності приймати життя без тотального контролю усіх його аспектів.
Тренінг закінчується, і наступного дня учасники повертаються до свого звичного життя: хтось зі скепсисом спускає нову інформацію у рутинній круговерті, хтось же постановляє собі ретельно переглянути власні регули, відкритись життю, порівнюючи себе із людиною, до якої щойно повернувся зір.
Довіра=Зір?
У романі португальського письменника Жозе Сарамаго «Сліпота» довіра – єдиний можливий спосіб урятуватись для людей, що раптово втратили спроможність бачити. Це трапилось абсолютно несподівано: звиклі до повноцінного життя за допомогою усіх, наданих природою людині органів перцепції, один за одним мешканці певного міста опиняються у полоні молочно-білої імли, яка відділяє їх від різнобарвного світу, в якому вони жили дотепер. Видерті із свого звичного побуту, ізольовані від суспільства (самим суспільством), позбавлені здатності бачити, вони опиняються серед кола незнайомих людей так само вражених дивним недугом, де замість взаєморозуміння і підтримки їх зустрічає, не згірша за військовий, театр боротьби за виживання.
Від вірної загибелі вигнанців рятує не їжа, яку передає влада міста (а згодом, намагаються монополізувати новостворені самопроголошені локальні авторитети), не дах над головою (який пізніше забирає пожежа) і не зброя. Здатність довіритись людині, якої ти не знаєш і не можеш бодай побачити – ось те, що врешті приводить героїв до того дня, коли втрачений зір так само раптово й несподівано повертається до них.
Людина 20-го століття приречена на самотність, - казав хтось із популярних дослідників психології. А, як щодо людини 21-го століття? Вислів міг би бути актуальним, якби не слово «приречена» - людина 21-го століття насолоджується самотністю. Принаймні, так це виглядає із просторів соцмереж. Уникати товариства, проголошувати себе соціопатом, усамітнюватись, писати лонгріди-оди самотності, намагатись не прив’язуватись до інших людей (аби, не дай Бог, не стати залежним!), ховати обличчя за гримасами сарказму, тікати від себе самого, сподіваючись таким чином себе знайти…І таким очевидним у цьому видається страх відкритись і бути висміяним, відкритись і бути скривдженим, відкритись і бути не прийнятим, що губиться основне – відкритись і бути, не відштовхувати самому себе, а довіритись собі.
Я довіряю собі, я падаю, мов воскова паличка у натовп, а отже – я даю людям можливість підтримати мене, пізнати все краще, що є в мені, і так само відкриваю для себе скарби інших людей. Ми маємо вибір, як чинити із тими скарбами, і в результаті, винесемо або позитивні емоції, або негативний досвід – і те, й інше стане нашими здобутками. Кажуть, це слова Христофора Колумба: «Ви ніколи не зможете перетнути океан, якщо не наважитесь загубити берег із поля зору». Перефразувавши, я б сказала так: «Ви ніколи не зможете перетнути океан, якщо не довірятимете собі (команді) настільки, щоб відважитись рушити в плавання».