Хорхе Анхель Ліврага

Трохи ввічливості, добродії!

Червень 1990 р.

Етимологічно і за змістом слово «ввічливість» (cortesia) походить від стародавнього cortes — «двори». Це були місця, де звичайно збиралися філософи, художники, письменники, політики, економісти, судді, лікарі, всі професіонали і видатні, гідні люди, які мали розглядати важливі питання і приймати рішення в державі чи в королівстві. За Платоном, це були об'єднання людей, які своїми талантами, знаннями і здібностями приносили користь і служили суспільству. Саме завдяки цьому вони несли відповідальність за всі важливі справи в державі. Слово «держава» латиною звучало як res publicа («загальна справа»); звідси і походить поняття «республіка».

В усіх відомих нам культурах і цивілізаціях давнини існували, у тій чи іншій мірі, особливі форми ввічливості у взаєминах між людьми. У так званому західному середньовіччі такі відносини формувалися у вузьких колах дам і лицарів, а також у лицарських братствах, де людина починала свій шлях з пажа і закінчувала посвяченням в лицарі.

На жаль, згодом більшість цих прекрасних і корисних традицій було забуто і навіть цілком зруйновано, а натомість з'явилися спотворені форми, що містять у собі багато фальшивого і штучного. Саме ці форми дійшли до наших днів, впровадилися в масову культуру і стали єдиним проявом ввічливості. І тому зараз, особливо серед людей середнього віку, що відчули на собі всі наслідки післявоєнного часу, ввічливість стала ототожнюватися з нещирістю та фальшю.

І завдання філософів — врятувати від забуття та відродити форми ввічливості, які б допомогли людині не опускатися до знищуючого всі пориви душі стану озвіріння і не піддаватися суто тваринним інстинктам.

Ввічливість — це один із проявів шляхетності та любові. Це упізнавання загального братерства, далекого від класових, етнічних, статевих, національних, соціальних та економічних відмінностей. Це простий, але шляхетний спосіб втілення першого принципу нашої Школи: об'єднувати всіх людей незалежно від віросповідання, расової належності та соціальних умов навколо ідеалу всесвітнього Братерства.

Даруючи якусь річ, яким би скромним не був дарунок, ми звичайно упаковуємо його в численні обгортки і перев'язуємо кольоровими стрічками, щоб, перш ніж він виконає безпосередньо своє завдання, дорога нам людина відчула, що ми думали про неї і від щирого серця хотіли висловити свої найтепліші почуття. Так само, будь-яке наше слово чи справу повинна пронизувати здатність віддавати і любити.

Я не знаю, які якості — більш чоловічі чи більш жіночі — підсилюються в людині, коли вона гідно відповідає на брутальність і грубість. Але я точно знаю, що кожен — і чоловік, і жінка,— хто привносить у все, що він робить, дещицю краси, любові та ввічливості, стає справжнім лицарем і справжньою дамою, найвищою мірою гідними поваги. Коли ми вітаємо один одного потиском руки, обіймами чи поцілунком — в залежності від обставин,— кожен з нас у певному сенсі стає «актором». Під цим словом потрібно розуміти те, що вкладав у нього імператор Август: актор — це активний і діяльний учасник життя, той, хто щось робить по-справжньому. Згідно законів Театру Містерій, істинний актор — це той, хто, граючи певну роль, живе нею, втілюється у своєму персонажі і таким чином допомагає побачити речі у зовсім іншому світлі. Своєю грою він вносить у роль щось своє, глибоко людське і завдяки цьому прикрашає й робить більш гідними та благородними речі і події. Він перетворює їх так, щоб кожна людина в той чи інший спосіб могла відчути свою причетність до них.

Нам було б варто докласти зусиль і відмовитися від будь-яких проявів гніву, болю, ненависті й образи. Такий підхід, навіть якщо спочатку він лише зовнішній, але наполегливо і завзято підтримується, проникає глибоко всередину — так казковий паяц, сміючись і викликаючи сміх в інших, сам переймається своєю радістю, і вона стає для нього розрадою в прикростях життя.

Існує дуже багато релігійних та політичних ідеологій, які стали причиною болю, страждань і сліз багатьох людей, навіть цілих народів. Дамо ж світові інше — радість, спокій, злагоду, щастя. Філософ, у якого можуть викликати зневіру будь-які, навіть найбанальніші обставини, не є справжнім філософом. І ще меншою мірою він є філософом, коли виставляє напоказ свої проблеми, бідкається про свої нещастя всім знайомим, тим самим лише виявляючи черговий доказ своєї слабкості, духовної немочі і зловживання добротою інших.

Нехай для нас стане звичним віддавати перш, ніж просити.

Ми повинні уникати засуджувати інших. Адже наша здатність розпізнавати і критерії оцінки занадто перекручені упередженістю наших думок та емоцій. Ми повинні бути сильними і міцно стояти на ногах.

У світі і так достатньо людей, які багато просять, нічого при цьому не віддаючи. Не варто ставати одним з них.

І річ не тільки в грошах. Нехай наші руки не будуть порожніми! Наша сила, доброта і добра воля повинні бути в розпорядженні всіх. Ми повинні багато працювати. Ми повинні вчитися, думати і просити долю лише про найнеобхідніше... Але насамперед ми повинні навчитися діяти всією скромністю нашого серця і завдяки цьому перемогти в собі всі прояви егоїзму. Скромність серця — це внутрішня якість, яку не можна плутати з зовнішньою недбалістю і неохайністю тіла й одягу. Будьмо ввічливими! Давайте щодня і по-справжньому створювати світ новий, кращий. І жити в ньому.