Ассман Ян

Храм

Фрагменти

Храм як "центр" і "шлях"

Єгипетський храм міг бути побудований з цегли, проте, зазвичай (принаймні, починаючи з часів Нового царства), він являв собою монументальну кам‘яну будову. В Єгипті камінь використовувався тільки при будівництві сакральних споруд (до яких, крім храмів, належать й гробниці). Тому різницю між сакральним та профанним було передано в архітектурі вельми виразно. Єгипетський храм як репрезентативна монументальна споруда ніс величезне смислове навантаження. Ми спробуємо з‘ясувати його характер шляхом аналізу архітектурних планів та текстів. Щоправда, поставивши питання про значення єгипетського храму, так само важко знайти відповідь, яка пасує всім епохам єгипетської історії, як це було у випадку з містом. І цього разу, мабуть, нам краще буде почати з Греко-римської доби — а саме, з птолемеївських храмів — й уже потому спробувати встановити, чи були виявлені нами особливості характерні й для древніших храмових будівель. Птолемеївський храм має для нас ту перевагу, що являє з себе виразно окреслений тип: за основу всіх великих храмів цієї — що залишила так багато пам‘ятників — доби покладено одну й ту ж схему, одну архітектурну думку. З храмових написів можна зрозуміти, що загальний для всіх храмів план веде походження від Першохраму, й був розроблений на початку світу самим Богом-Творцем.

…Весь комплекс приміщень можна уявити собі як набір укладених одна в одну коробок або як серію замкнених коридорів (з поперечними сполучними проходами), кожен з яких облямований наступним, більшим за розміром. Мова йде, так би мовити, про наочно втілений в камені принцип “центральної” перспективи. У міру просування ззовні всередину розміри приміщень зменшуються; одночасно рівень підлоги підвищується, а стеля опускається все нижче. Що менше стають приміщення, то глибшою стає темрява. Якщо передній двір осяяний світлом, то наступна за ним “зала променіння” занурена в сутінки. У внутрішніх приміщеннях панує повна темрява, і тільки через нечисленні вікна-щілини, прорубані під стелею та в стінах, промені, які видаються таємничими, сягають приміщення.

Подібна архітектурна форма, що являє собою, за суттю, ні що інше, як серію концентричних ізолюючих “оболонок” навколо найсвятішого, пов‘язана з ідеєю захисту від зовнішнього впливу. У святилище, оточене п‘ятьма захисними поясами, не може проникнути ніщо профанне, зле, нечисте. Таким чином, між “внутрішнім” та “зовнішнім” проведено дуже чітку межу. Цей принцип надзвичайно чіткої диференціації “внутрішнього” та “зовнішнього” нагадує будову атомної станції, але начебто навиворіт: адже якщо у випадку з ядерним реактором мова йде про те, щоб захистити навколишнє середовище від прихованої в ньому руйнівної енергії, то тут, навпаки, культове зображення, що зберігається в свята святих, має бути ізольоване від шкідливого впливу оточуючого середовища. Однак ми ще побачимо, що в пізньоєгипетській релігії уявлення про особливо потужне “випромінювання” було пов‘язане саме з культовим зображенням, тож захисні “оболонки” храму мали ще й іншу функцію: вони мали оточувати й оберігати силу “випромінювання”, приховану в одухотвореній божественною присутністю статуї. Коридори, що оточують центр, створюють декілька зон з різною інтенсивністю “випромінювання”, причому, у міру падіння цієї інтенсивності, знімається частина обмежень щодо доступу до відповідної зони. Чим ближче до зовнішнього фасаду храму розташована зона, тим більша кількість людей мають право увійти до неї. Соціальний сенс розмежування внутрішнього та зовнішнього, потаємного та відкритого, сакрального та профанного, особливо виразно виявляється в архітектурній формі “шляху”, або анфілади, перетнути яку можна тільки пройшовши через велику кількість дверей. У міру просування ззовні всередину проходи стають все “ексклюзивнішими”: тобто на тих, кому дозволено їх подолати, накладаються все суворіші приписи щодо ритуальної чистоти. Щоправда, сам “шлях” призначено не для людини. Либонь, жоден жрець ніколи не здолав його вповні, не проминув за один раз всі ці двері (якщо тільки він не ніс божественний образ). У звичайні дні зовнішні двері взагалі залишалися закритими. Жерці, яким випала черга нести службу, вступали в храм — після попереднього очищення в священному озері —через боковий вхід. Коли ж на свята відчинялися всі двері храму, то проходив крізь них (у супроводі процесії жерців) бог. Це його шлях, а не шлях людини, знаходив архітектурне відображення в анфіладі зал, вестибюлів та дворів. Дві архітектурні форми — концентричні “зони”, що оточують центральне приміщення, та анфілада приміщень, симетричних відносно центральної осі, яка втілює ідею “шляху”, — відповідають, якщо розглядати їх у зв‘язку з концепцією бога, протилежним принципам спокою та руху. Бог присутній в своєму храмі в подвійній подобі: як нерухома культова статуя й як переносна процесійна барка. Культова статуя є видимий образ бога, який перебуває в стані вічного спокою у найзаповітнішому, найсвященнішому місці храму, що ревно оберігалося — його осередді. Барка, навпаки, — образ бога, який перебуває в русі, який на свята полишає своє сакральне житло й, проминувши всі приміщення-зони, що поступово розширюються, долає, нарешті, останній поріг храму, щоб “засяяти” в профанному зовнішньому світі. Божественний “вихід назовні” стирає — на час, поки триває свято — більше ніж виразно означену межу між “внутрішнім” і “зовнішнім”, або, як пояснюється в єгипетських святкових піснях, між “небом і землею”. Очевидно, єгипетське визначення “свято” має на думці, серед іншого, і те, що ця межа, якої суворо дотримувалися в звичайні дні, повинна зникнути. Поява бога, який сповнює небо та землю своїм сяйвом, а всі серця — радістю, “освячує” зовнішній світ. Ця ідея святкового виходу бога назовні, тобто вивільнення зазвичай герметично закритої сакральної сили, знаходить архітектурне відбиття в храмі-“шляху”: у тому, що, у міру руху зсередини назовні, приміщення стають все просторішими, “розкриваючись” все ширше від вестибюля до колонної зали, від колонної зали до відкритого двору.

Однак шлях бога веде за межі храму: він продовжується як священна дорога, бездоганно пряма лінія якої тягнеться до ріки, цієї єдиної та досконалої в своєму роді транспортної магістралі країни. За переправою інші священні дороги, такі ж прямі, дозволяють дістатися тих храмів і святилищ, які бог з процесією, що його супроводить, має звичай відвідувати. …Процесійні дороги вражають своєю монументальністю й повною безкомпромісністю інженерних рішень. З тим же послідовним та непохитним прагненням до монументальності, яке відрізняє “святкову” архітектуру Нового царства, у Древньому царстві будувалися піраміди. І вони суть знаки божественної присутності на землі; і вони були породжені прагненням зв‘язати між собою небо та землю, або, як говориться в герметичному трактаті, зробити землю подобою (imago) неба…

… Ідею “шляху” відбито в храмі Хонса у тих же самих формах, що й у храмі, побудованому тисячею років пізніше. Вона типова для архітектурної думки Нового царства. З цієї доби до нас дійшли храми, в яких принцип “шляху” відіграє навіть більшу роль, ніж у храмах пізньої доби, — наприклад, Луксор. У подібних храмах, де принцип “шляху” особливо підкреслено, на перший план виходить “святковий” аспект релігійного життя. Одного погляду на план Луксорського храму досить, щоб зрозуміти важливість пов‘язаного з ним святом… Храм, що акцентує принцип “шляху”, як правило, приховує в своїх стінах бога “що подорожує” — тобто бога, який дає оракул. В Єгипті бог висловлював свою волю лише мовою рухів… Питання до оракула формулювалися таким чином, щоб на них можна було відповісти “так” чи “ні”. Рух божественної барки вперед означав згоду, відступ назад — відмову. Або можна було написати альтернативні варіанти відповідей на окремих черепках і розкласти їх перед богом, і тоді та відповідь, до якої бог наближувався, вважалася правильною. Ця практика виникла за доби Нового царства — одночасно з появою нового типа храму, заснованого на принципі “шляху”, — і дуже швидко розповсюдилася по всій країні…

Про космологічне значення єгипетського храму пізньої доби писали дуже багато. З усіх його аспектів, або функцій, цей, мабуть, відомий найкраще. Тому ми вважаємо по праву обмежитись коротким сумарним викладенням найважливіших даних. До таких, перед усім, відноситься та обставина, що в пізньоєгипетському храмі підлога символізує землю, а стеля — небо. Колони мають форму рослин, що ростуть на землі, тоді як нижня частина стін декорована зображеннями болотяних трав або процесій “нільських божеств” (персоніфікацій телуричної сили плодючості), які несуть жертовні дари й завжди повернені обличчями до внутрішньої частини храму. Стелі, які представляють небо, прикрашуються зірками чи астрономічними емблемами. Проміжний простір між підлогою та стелею, землею та небом, зайнято настінними рельєфами - нескінченними культовими сценами, які in effigie* наповнюють цей кам‘яний космос діяльністю та життям.

У семантиці єгипетського храму відкривається протиріччя, можливо, одвічно закладене в самій структурі “сакрального”. Єгипетський храм, якщо дивитися на нього ззовні, здається надійно відгородженою від зовнішнього середовища особливою територією, анклавом сакрального в профанному світі, закоркованою судиною, в якій перебуває божественна сила, що з таємничих причин оселилася саме в цій точці землі. Для того ж, хто знаходиться всередині, ця відокремлене судина з сакральним вмістом являє собою весь світ. Храм зображує світ, за межами якого більше нічого немає. Статуя бога наповнює храм божественним “випроміненням”, але одночасно бог наповнює світлом свого “сяяння” весь космос. Ця парадоксальна структура вельми точно описана в єгипетських святкових гімнах:

(26 ) У його храмі знімають покров з його лику,
і поклик його розноситься до меж землі.
У цьому святилищі вершиться його свято,
І його (бога) аромат розповсюджується по (всьому) океану.
Володар сяянь в Фівах —
Його велич осягає чужоземні країни.
Небо й земля сповнені його краси,
Затоплені золотом його променів.

Ця антиномія внутрішнього та зовнішнього, локальної вкоріненості й усеприсутності бога лежить в основі космічної символіки єгипетського храму. Наос, в якому стоїть культова статуя, є в той же час тим внутрішнім простором неба, де живуть боги. Двері наоса суть брама неба, крізь яку ранком проходить сонячний бог. Решта храму — це світ, і сонячний бог, коли сходить на Сході, заливає його своїм світлом. Отже, наос й храм співвідносяться одне з одним як “внутрішнє” та “зовнішнє”. Відчиняючи двері свята святих, жерці щоразу промовляють:

(28) Двері неба відчинилися на землю,
щоб його (бога) втілення наповнили поблиском
чужинські країни та Єгипет.

Проте разом з тим храм як ціле являє собою небо на землі:

(29) Приходь у мирі, щоб ти міг з‘єднатися
з твоїм домом — твоїм обрієм (ахет) на землі.
(30) Образ храму подібний до неба з сонцем, —
сказано в одному рамесидському тексті. У численних написах — з часів Нового царства — стверджується, що храм “подібний до обрію неба”, є “подоба небесного обрію”.

Храм — це небо на землі; але він же ж — небо й земля в сукупності. Він — судина з сакральним вмістом у профанному світі; і він же ж — світ, по вінця наповнений присутністю бога. Символіка храму й концепція бога найтіснішим чином пов‘язані між собою. Якщо храм є подобою космосу, то бог, який живе в цьому храмі, не може не бути “богом Всесвіту”… Пізньоєгипетський храм — це дім бога, який охоплює в собі весь світ. На цей час поняття “світ” мало на думці перед усім землю: Як кажуть єгиптяни, “всю землю”, або “обидві землі” (тобто Єгипет, котрий віднині ототожнюється з “землею” як упорядкованою частиною світу)… У храмі вся земля приймає участь у служінні богу — і тим самим залучається до живодайних сил, що йдуть від нього.

Достоту так, як певні риси архітектурного вигляду храму (колони-рослини й фризи з зображенням болотяних трав) втілюють космічний аспект землі, в зображеннях номових богів втілено інший її аспект, соціальний. Це — один з проявів єгипетського світогляду, що інтерпретує космос як суспільство. Те ж саме можна сказати й про небо, космічний аспект якого втілено в стелі храму. Соціальний аспект неба персоніфікують божества, чиї подоба знаходяться в “капелах”, що розташовані довкола свята святих — theoi synnaoi (божества, що живуть разом (з головним богом)…

Опріч космічного й соціального аспектів, єгипетський храм мав і третій аспект — міфологічний. Храм втілює в собі певне міфічне місце, а саме, первісний пагорб. Він стоїть саме на тому клаптику землі, що першим виринув з води первісного потоку й на який ступив Бог-Творець, щоб почати працю зі створення світу. Нині діючий храм веде своє походження — крізь довгий ланцюжок “оновлень” й пряму лінію “храмів-предків” — від того найдревнішого святилища, яке було зведене на первісному пагорбі самим Богом-Творцем. З кожним великим храмом пізньої доби пов‘язано подібний міф, який простежує його генеалогію до початку створення світу. В цих міфах відбито уявлення про “автохтонність” богів: боги живуть на землі з часів першотворення; кожен храм — не тільки центр, але й початок світу. Але, крім міфологічних, у храмах можна знайти й інші написи, що вміщують конкретні історичні відомості. Так, в написі з крипти храму Хатхор в Дендері вказані попередники нинішнього храму, що стояли на тому ж місці: храм часів Тутмоса ІІІ й інший, часів Хеопса, який і було ”оновлено” Тутмосом ІІІ…

Якщо поглянути на єгипетський храм у зворотній часовій перспективі, він постане перед нашими очима як організм, який знаходиться в процесі безперервного зростання, чи, точніше, “оновлення з примноженням”… У храмі матеріалізується культурна пам‘ять єгиптян — наполовину міфологічне, наполовину історичне усвідомлення величезного минулого їхньої культури… Він — подоба космосу не тільки в просторовому, але й у часовому сенсі.

назад • заголовок • вперед
на головну