Виміри довіри


Рева Наталія Олегівна

Все наше життя побудовано на довірі. Ми, самі того не розуміючи, довіряємо людям більше, ніж, можливо, нам того свідомо хотілося б. Ми довіряємо лікарям, коли вони нам ставлять діагнози, бо вважаємо, що вони більш професійні і усвідомлені, чим ми. Ми довіряємо вчителям у школах і професорам в університетах, бо вважаємо, що це їх справа — викладати, навчати нас того, що вони знають. Ми довіряємо водіям маршруток, автобусів, метро... Нідерландська письменниця Коррі тен Боом зауважила, що коли потяг проходить через тунель і стає темно, ми не викидаємо квиток і не зістрибуємо. Ми сидимо тихо на місці і довіряємо інженерові. Та чи свідома ця довіра?

Ні, це несвідома, нав'язана нам соціумом, культурою і історію звичка. Так, Вам не привиділося, не протирайте очі! Не моргайте, мружтеся чи наближайте/віддаляйте текст. Довіра — це звичка, закоркована в тварині, схованій в кістяній клітці нашої голови. Ця перелякана істота виробила її, аби полегшити свої страждання, понизити свої страхи. Живучи у постійному напруженні, чекаючи нападу на себе в будь-яку мить з будь-якої сторони, можна з'їхати в глузду. Тому довіра — це психічний прийом чи засіб охорони своєї функціональності, який використовує наш мозок. О так, ця хитра і юрка істота, що крутить нами, як їй заманеться. Та інколи, коли її підводить її природні інстинкти, в нашому соціумі з'являються параноїки, аутисти та антропофобіанти.

Довіра є само-собою-зрозумілий спосіб нашого життя. Вона дозволяє нам, на відміну від тварин, припинити жити в постійному очікуванні атаки. Однак, водночас, вона притупляє наші природні інстинкти. Ми їдемо в автобусі, читаючи книгу чи розслаблено слухаючи музику, не слідкуючи за ситуацією на дорозі і навколо нас. Ми п'ємо ліки, які нам прописує лікар, в тій кількості, в якій нам їх назначили, та насправді, в більшості випадків, лише ми самі, прислухаючись до свого організму, можемо визначити, коли нам досить. І саме в таку мить, коли жовті від утоми мізки починають працювати і в голові зароджуються питання, ми переходимо від несвідомої довіри до її другого типу — усвідомленої, раціонально обдуманої, зваженої довіри.

Це довіра, яка скріплює пари у найтяжчі час; це довіра, яку з надією вкладають батьки у своїх дітей, навіть якщо ті завинили в чомусь; це довіра, з якою директор фірми доручає своєму заступникові вести справи у його відсутність. Це обдумане, а інколи з холодним серцем прийняте рішення — “Я хочу Тобі довіряти”. З цього рішення починається тяжкий шлях боротьби з самим собою. Перелякана тварина в клітці знову починає метушитися, підіймаючи багато галасу. Та грізним і власним “мовчати” ти заганяєш її назад у темний кут, звідки ще довго лунає жалісний стогін недовіри.

Таким чином другий тип довіри, як свідомої дії, складається з двох компонентів: бажання і причини довіряти. Як писав Лорд Честерфилд в свої “Листах до сина”: не довіряйте всім тим, хто любить вас опісля дуже короткого знайомства і без будь-яких видимих причин. Мати бажає довіряти власній дитині, хоча і спіймала її на брехні, бо вона любить своє чадо. Директор бажає довіряти своєю заступнику, бо останній ніколи його не підводив, за що заслужив повагу до себе. Озирніться довкола і Ви побачите, що все наше буття крутиться навколо цих двох довір, ніби земля — навколо сонця та свого ядра. Ми можемо їх обох ігнорувати, та, насправді, ми не спроможні жити без них, бо вони — наші виміри, наші світи.


4.45