Тихо про людей, болюче про довіру
Привіт, друже! Вмощуйся зручніше, мені потрібен хтось, хто б слухав.
Я розкажу тобі звичайну історію. Вона не з тих, що друкуються у ґлянцевих журналах і не набувають розголосу серед широкого загалу – а з тих, що їх знають одиниці і бережуть глибоко в серці, не даючи їм вийти на волю. Вона з тих історій, що когось залишають зовсім байдужими, а когось зачіпають і змушують плакати. Це та історія, яку я вважаю таємницею і яку більше не можу тримати в собі.
Друже, тебе колись зраджували близькі тобі люди? Ні? Це чудово! Признаюсь, я тобі заздрю. Знаєш, мені пощастило куди менше, ніж тобі. Не переймайся, я тобі розкажу, я певен, що можу тобі довіряти. Принаймні, я не хочу більше сторонитись людей, це дуже втомлює – покладатись лише на самого себе. Знаєш, в мене був час, коли я ще нічого не знав, коли я був зовсім юним і не вдавався до високої філософії, коли я не шукав сенсу в житті, а просто радів усьому навколо. То був час, коли я вірив людям… Отак просто, усім, без розбору.
Ти знаєш, як це – позбавитись такої, довіри? Ти знаєш як це, коли тебе зрадили друзі? Я – так. Людина – це та істота, яка часто потребує довіри з боку інших, з боку хоча б когось. Я знаю, що це важко – коли тобі просто немає з ким поділитись тим, що болить і тим, чим ти пишаєшся. Навіть коли я думав про те, що мені можуть зрадити – я довіряв, адже мені була так необхідна чиясь підтримка і банально проста розмова. Я довіряв, бо розумів, що в цьому світі мені ні за що одному не вижити і я втомлюсь від усього того, що помалу нагромаджувалось в душі і перетворювалося в тягар. Я довіряв настільки сильно і віддано, що потроху почав забувати, що деякі люди можуть бути не тими, за кого себе видають. Я довіряв настільки сильно, що втратив глузд у своїх поривах бути відкритою людиною. І… Саме в той час, коли я був найбільш беззахисним – мене вдарили в спину. Я не встигав оговтуватись від удару однієї людини, як мене вдаряла інша. Так, друже, мене зрадили ті, кого я колись вважав друзями. Це було давно, дуже давно, проте це досі в моїй голові і, здається, назавжди.
На жаль, на превеликий жаль я знаю це відчуття, коли ти не хочеш вірити в ці всі зради через те, що ти боїшся втратити друзів – ту опору, яка тебе тоді так тримала. Але потім таки втрачаєш. І падаєш. І в той момент, коли ти, зраджений і розтоптаний тими ж людьми, яким ти вірив, лежиш на землі – приходить відчуття того, що це кінець, що всі твої життєві принципи і ідеали не варті нічого. І ти розумієш, що світ не такий, яким ти б хотів його бачити. І ти холонеш, замикаєшся в собі і ховаєшся від всіх за лаштунками непідробного суму. А далі все, наче в тумані. Ти не знаєш, що далі. Ти намагаєшся піднятися, але знову падаєш – у тебе немає більше саме тої опори, про яку я вже згадував. У тебе немає в кого просити про допомогу чи того, хто б вислухав твоїх внутрішніх демонів.
Але я зрозумів одне – саме в такі моменти ти стаєш сильнішим. Ти стаєш сильнішим, якщо тільки… Не починаєш ламатися. Я був з тих, хто зламався. Я був з тих, хто почав ненавидіти життя через власні невдачі і завданий біль. Мене розчарували люди – а, слідом, мене почало розчаровувати життя, в якому мені нікому більше вірити і нічого більше від нього чекати. Колись в голову приходить ідея шукати виходу в алкоголі чи сигаретах, в подорожах чи книжках, але все це було лише тимчасовим прихистком від реальності, яка, як мені здавалося, просто не залишала шансів.
Я знаю це відчуття, коли ти задаєшся питанням, а чи можна вірити самому собі? І, після годин, проведених в роздумах, ти розумієш, що відповіді у тебе так і не з’явилося. А що далі, ти питаєш? Далі ти починаєш ритися в собі, відшукувати там відповідь на сакральне питання, про існування якого ти ще зовсім не думав – хто ти? І ти починаєш знову й знову замикатися в своїй голові і обіцяти собі, що ти знайдеш відповідь, поки ще не почався наступний напад депресії.
Друже, ти знаєш, як це – вештатися світом отак, без напрямку, без цілі і хоча б якихось координат? Коли твоє серце досі щемить від колишніх травм, а тобі завдають нових. Коли ти клянешся більше нікому не вірити, бо вважаєш за краще замкнутися в собі і більше не використовувати жодного шансу на довіру. Ти знаєш, як це – стояти після всього, тобою прожитого, на підвіконні десятого поверху перед відчиненим вікном і мріяти, що тобі колись не забракне духу зробити крок у прірву?
Знаєш, а саме в такий момент я усвідомив необхідність змін. Саме в такий момент людина починає шукати той шанс, яким ще можна скористатись і, коли знаходить, хапається за нього щосили, бо так боїться втратити. Ти намагаєшся забути те, як колись втратив довіру до людей і клявся більше нікого не допускати в своє серце. Ти починаєш розуміти, що те питання, яке колись звучало як “Хто ти?” тепер перетворюється на “Ким ти себе бачиш” і ти починаєш йти до того образу, ти починаєш бачити зміни! Ти починаєш сам зі себе робити того, ким так хочеш бути і на кого колись хотів бути схожим. Колись ти зустрінеш людину, яка скаже, що ми тут для того, щоб навчитися літати і що життя насправді прекрасне – і ви станете найкращими друзями. Ти зустрічатимеш багато людей на своєму шляху, коли змінишся. Раніше вони теж були навколо тебе, різниця тільки в тому, що ти їх просто не помічав.
Кажуть, що рано чи пізно приходить час, коли ти починаєш спілкуватися з багатьма людьми і починаєш відчувати себе вільним. Комусь ти довіряєш, комусь ні, але найголовніше те, що ти таки знаходиш таких людей, кому дійсно можна вірити. Ти знаходиш тих людей, з якими тобі приємно спілкуватися і в яких ти просто віриш. Ви знаходите одне одного - з перебитими серцями і розірваними долями і будуєте цю довіру з самого початку.
Люди – це те, що може повільно вбивати і те, що може вилікувати всі твої душевні рани. Це те, що може вдарити тебе в спину і те, що може захистити тебе від такого удару. Все залежить від того, чи ти насправді довіряєш іншим. А ще від того, кому саме... Так чи інакше – ти завжди маєш вибір, якщо тільки не закриватимеш себе у вирі самотності, похмурості і простого бажання вкоротити собі віку.
Така моя історія, друже. Не роби таких помилок, про які я тобі розказав. Якщо вже робити помилки, то такі, які ти вважатимеш за потрібне. Дивна порада, чи не так? Але, власне, наші помилки роблять нас тими, ким ми є – людьми. Ми не машини, щоб бути цілком досконалими і ми не живемо в утопії - всі ми різні і цього не заперечиш. Тому моя остання тобі порада – шукай в цьому світі тих, з ким тобі комфортно і кому ти насправді будеш вірити. Так само по-дитячому, як колись, будуй свою довіру і радій!
Ти можеш забути цю історію зразу ж після того, як прочитаєш останній абзац цього незрозумілого тексту, але я буду радий, якщо вона стане тобі у нагоді або просто змусить задуматись. Все залежить від тебе. І я не тільки про цю історію…